Козелецька РДА
      Анонси












                                  
                                  
                                  
                                  
                                  
                                  
                                  
                                  

                                  Назад

                                  Поет, борець за незалежність України Василь Стус. До 80-річчя від дня народження

                                  6 січня 1938 року у селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області народився Василь Стус.

                                  Поет рідкісного таланту, який обрав долю борця. Із 47-ми років життя 13 провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті. Його позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й намагалися знищити морально. «То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям», — писав про нього Євген Сверстюк. Тому значення Василя Стуса більше, ніж талановитого поета, публіциста, перекладача й літературознавця. Він був і залишається «голосом сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності».

                                  ФАКТИ ІЗ ЖИТТЯ ВАСИЛЯ СТУСА

                                  Дитинство

                                  Василь Стус був наймолодшою четвертою дитиною в родині. Коли хлопчику виповнився рік, батько поїхав на Донбас шукати роботу. Згодом до нього приїхала дружина з двома старшими дітьми, залишивши менших на бабусю. Коли Василю було три роки, батько перевіз до міста Сталіно (нині Донецьк) і його.

                                  У роки Другої світової війни родина залишилася в окупованому нацистами місті й жила в злиднях. Після війни отримали невелику земельну ділянку, на якій почали зводити будинок. Але ця справа просувалася надзвичайно тяжко, бо здоров’я батьків було підірване, а зарплатня мізерна.

                                  Про 1946-1947 роки Василь Стус згадуватиме:  «Коли мені було дев’ять літ, ми будували хату. І помирав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама…Пас чужу корову — за це мене годували. Я знав, що мама голодна — і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом».

                                  «Рано навчився грати на гітарі, опанував шахи, завзято грав у футбол. За що б він не брався, все в нього виходило… Він наче відчував, що життя його коротке, марно часу не губив, завжди був у роботі», — згадувала про Стуса його сестра Марія.

                                  Василь Стус добре вчився і закінчив школу із медаллю у 16 років. Одразу поїхав до Києва подавати документи на журналістику. Однак йому відмовили, бо виявився «занадто малим» за віком.

                                  Студентські роки

                                  На факультет української філології педагогічного інституту у Сталіно майбутнього поета зарахували без вступних іспитів. Шкільна медаль давала таку пільгу. З другого курсу відбулося об’єднання філологічного та історичного факультетів, тож закінчив Василь Стус історико-філологічне відділення. Перед першим курсом влітку працював на залізниці, щоб заробити гроші на радіолу.

                                  Був наймолодшим у академічній групі. Але швидко завоював авторитет серед однокурсників завдяки ерудованості та приязності.

                                  Самотужки вивчив латину. Добре знав німецьку мову. Читав Гейне в оригіналі. В університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. А відповідав завжди виключно українською.

                                  Багато читав і більшість вільного часу проводив у бібліотеці. Згодом деякі викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів Розстріляного відродження.

                                  Любив відвідувати філармонію, намагався не пропускати театральні прем’єри.

                                  У 1959 році «Літературна газета» надрукувала перші вірші Василя Стуса, передмову до яких написав Андрій Малишко.

                                  Після інституту — служба в армії. Спочатку служив на Полтавщині, а згодом його перевели на Урал. Якось Стуса направили на термінове розвантаження автівки, під час якого через нещасний випадок він втратив фалангу безіменного пальця на лівій руці. Після цього не міг грати на гітарі.

                                  Громадянська позиція

                                  Василь Стус із 1961 року викладав українську мову в одній зі шкіл Горлівки.

                                  Йому пропонували вступити до комуністичної партії, що допомогло б зробити кар’єру, стати директором школи. Але поет відмовився і в 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Тут він познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською та вступив до Клубу творчої молоді.

                                  4 вересня 1965 року в Києві мала відбутися прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ фільму прийшла столична інтелігенція, серед якої був Василь Стус. «Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…», — так згадує той день Іван Дзюба.

                                  За цей вчинок Стуса виключили з аспірантури, після чого поетові довелося працювати на різних роботах чорноробом.

                                  На похороні Алли Горської у грудні 1970 року Василь Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада. Він знав про присутність агентів КГБ під час поховання, які пильно стежили і фіксували все, що відбувається.

                                  Стус не міг миритися з політикою радянської влади щодо посилення ідеологічного тиску та репресій проти дисидентів. У 1968 році він був одним із підписантів «Листа 139-ти», адресованого Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретареві КПУ Миколі Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих.

                                  Василь Стус направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, в яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини в СРСР.

                                  Його поезію друкували у «Самвидаві» або за кордоном. Збірка «Зимові дерева» побачила світ у Брюсселі.

                                  У 1979 році Стус увійшов до Української Гельсінської групи.

                                  Двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му, відбуваючи перше покарання, написав відмову від радянського громадянства: «…Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

                                  Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими.

                                  Після другого арешту адвокатом Василя Стуса призначено Віктора Медведчука, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його «провину». Це зафіксовано в «Хронике текущих событий» (Самвидав, Москва. – 1980. – № 58).

                                  Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь відмовився від цього адвоката». Але цієї відмови суд не прийняв. Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

                                  12 жовтня 1980 року академік Андрій Сахаров звернувся до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод: «1980 рік в нашій країні ознаменувався багатьма несправедливими вироками. Але навіть на цьому тлі вирок українському поетові Василю Стусу вражає своєю жорстокістю…життя людини безповоротно ламають, що стає платою за порядність, нонконформізм, за вірність своєму «я». Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі…».

                                  10 січня 1983 року Василя Стуса покарано роком камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що в «Самвидаві» вийшли його нотатки «З таборового зошита».

                                  Табірні наглядачі знищили рукопис із 300 віршами.

                                  Василь Стус став лауреатом Міжнародної літературної премії «Amnesty International».

                                  Наприкінці серпня 1985 року Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері, обперся рукою об нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. Сталося це в таборі біля села Кучино Пермського краю. Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні. Лише після завершення терміну ув’язнення, у 1989-му, рідні змогли перевезти його прах на Батьківщину.

                                  Цитати

                                  «На Донбасі читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків… Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної… Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритися з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства?  Адже нас — за 40 мільйонів…» (З листа Василя Стуса до Андрія Малишка).

                                   

                                  Ти що казав? Що в зашморг затягнеш

                                  Мене, моїх дітей, мою дружину,

                                  Всіх націоналістів з України,

                                  Фашист червоний, землю забереш

                                  І на платформи – в болота сибірські,

                                  Людські кістки – на добриво візьмеш?...

                                   

                                  Нема кайданів, щоб твій дух здушили,

                                  таких немає в світі гільйотин,

                                  котрі б били душу, геть зболілу — 

                                  так, як за матір’ю боліє син…

                                   

                                  Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації.

                                   

                                  Переставши бути собою, поет втрачає і себе самого.

                                   

                                  За повідомленням Українського інституту національної пам’яті

                                  Назад



                                  06 Вересня 2018 14:38
                                  06 Вересня 2018 08:59
                                  06 Вересня 2018 08:57
                                  28 Серпня 2018 09:33
                                  02 Серпня 2018 10:28
                                  18 Липня 2018 16:16
                                  13 Червня 2018 10:38
                                  11 Червня 2018 14:11
                                  07 Червня 2018 15:39
                                  19 Квітня 2018 18:06
                                  12 Грудня 2017 11:10
                                  21 Серпня 2017 15:57

                                  Чи задоволені Ви роботою ЦНАП та умовами, створеними для відвідувачів?